Робота учениці Михальчук Дарини Юріївни
Розповідаю світові про незламність українців
Україна - це наша домівка. Любов до України живе в кожному українцю. Так як дитина любить свою матір, так кожна людина любить свою Батьківщину. Навіть якщо хтось мав сумніви щодо цього, то зараз я впевнена на всі 100%, що для нашого народу Україна - це не просто клаптик землі, а це рідна домівка, за яку ми будемо боротися завжди. Україна має досить багату і величну історію. Її традиціями та культурою захоплюється весь світ. Люди, які народилися тут, також величні. З давніх-давен наша ненька виборює свою свободу, незалежність та суверенітет. Історія дуже добре показує нам те, що українці - це незламний народ.
Зараз в Україні страшна, гірка, кровопролитна сторінка історії, про яку сучасний світ не міг собі навіть уявити. Адже на дворі ХХІ ст., століття технологічного, економічного і соціального прогресу. Український народ вистоїть в цій війні, бо на передовій нас захищають наші янголи-охоронці, наші Збройні Сили України, на яких рівняється увесь світ.
Я проживаю у мальовничому селі Устя Рівненської області. Це прекрасне село, де живуть щирі, добрі та дружні люди. Здається, що війна не зачепила моє село та його жителів. На нашій території не проходять бойові дії, не літають ракети над головою, ми продовжуємо жити у своїх домівках. Але, на жаль, це не так. Кожна людина хвилюється, думає про наших захисників, які вже майже рік боронять нашу державу. Вони живуть в постійному страху за себе, своїх рідних, друзів, знайомих та навіть незнайомих. Та страх не здолав їх, вони залишаються сильними і незламними. Мої односельчани, як, мабуть, більшість українців, допомагають людям, які постраждали через війну. В нас приймають біженців, збирають харчі на допомогу ЗСУ, плетуть маскувальні сітки, донатять кошти. А також нещодавно був проведений благодійний ярмарок, а виручені кошти пішли на допомогу нашим воїнам-односельчанам.
В нас у селі є люди, які бачили війну на власні очі. Мої гарні знайомі Яремчук Наталія, Яремчук Богдан, їхня донька Ірина та її чоловік Шекель Олександр з 2020 по 2022 рік проживали в селі Катюжанка Київської області, саме там їх застала війна. Це селище з перших днів потрапило під російську окупацію. Три тижні вони знаходилися в тому селі, де ворог вбивав невинних людей. На щастя, їм вдалося виїхати з Катюжанки і повернутися до рідної домівки у село Устя. Вони розповідають страшні історії, які я вважала якимись нереальними. Я думала, що таке буває тільки в фільмах жахів. Історії про згвалтування, вбивства, пограбування цивільного населення неможливо слухати без сліз. Коли ти лягаєш спати, але не може заснути через звуки вибухів ракет, біля подвір'я стоять ворожі танки, які для розваги стріляють по людях та собаках. Розповіді про те, що місяць не їли хліба і навіть забули уже його смак, нагадують страшні 1932-33 роки. Без світла, без змогли зателефонувати рідним і повідомити, що ти живий. Це дуже страшно! Після того, як вони змогли повернутися додому, їм ще довго снилися жахіття війни, вони ще і досі прокидаються посеред ночі та не можуть довго заснути. І це лише один приклад, як з війна змінила життя людей, яке горе вона принесла. Але Наталія і Богдан не здалися, вони продовжують жити повним життям, працюють на роботі, займається домашніми справами, бо життя продовжується. Їх дочка Ірина повернулася у Київ і продовжила працювати медсестрою, вона лікує хворих, допомагає тим, хто потребує її допомоги.
Хоча моє село невеличке, але з нього багато хлопців пішли воювати, боротися за свободу, рідний дім. Зараз на війні мій хороший знайомий, Шекель Олександр, 1992 року народження, який після побаченого в Катюжанці не злякався, а за власним бажанням пішов захищати свою родину і Батьківщину. Від нього я чула багато різних історій. Вони змальовують жорстокі реалії несправедливої війни, в яких перебувають наші воїни. Доки ми гріємося під теплими губками, маємо вдосталь їсти та пити, вони мерзнуть в окопах, чуючи вибухи, інколи навіть не мають, що їсти. Та найважче - щодня бачити загиблих товаришів, друзів чи просто знайомих. З кожною новою втратою - втрачаєш частинку себе. Але часу на скорботу нема, бо потрібно продовжувати нищити ворога. Що вони так уміло і роблять. У важкі години їх гріє думка, що своїми діями вони наближають усіх нас до перемоги, що всі жертви їх не марні. Саша перебував в одній з найгарячіших точок - під Бахмутом. На щастя, йому вдалося повернутися звідти живим, завдяки своїй хоробрості та молитвам рідних.
Отже, що може стати більшим доказом того, що українці незламні? Якщо ми заглянемо в історію минулого століття українського народу, то побачимо теж багато трагічних сторінок: голодомори, терор, репресії, війни. Україна зазнала значних втрат, але, не дивлячись на це, наш народ зумів вибороти свою незалежність у 1991 році. І я впевнена, що ми зможемо вистояти і в цій війні, зможемо захистити нашу соборність, нашу незалежність, нашу рідну Україну. А щоб цього досягнути, ми повинні всі допомагати нашим Збройним Силам України. Щира молитва, віра і надія кожної людини у перемогу допоможе швидше виграти у цій війні. Кожне місто, село, невеличкий хутір відіграє велику роль у боротьбі. Бо коли ми об'єднані в єдине ціле, ми- сила, ми- незламні. Я сподіваюся, що в найближчому майбутньому моя Батьківщина здобуде перемогу і всі її території возз'єднаються в одну незалежну, суверенну Україну, якою вона стала у 1991 році.
